Сьогодні неможливо знайти людину, яка не чула б про Шевченка чи Франка. А от що відбулося з їх рукописами чи яка загалом зараз в Україні ситуація з літературознавством знає мало хто. Зараз у вас з`явився шанс стати одним із них! Експерт у своїй справі та діючий заступник директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Сергій Гальченко піднімає завісу таємниці.
Уже 45 років я формую джерельну базу української філологічної науки. У наших архівах – величезна колекція, понад сто тисяч одиниць. Все оригінали: листи, рукописи. На їхній основі створюються наукові видання, а вже в подальшому – популярні. Наше сховище розміщене окремо від інституту. Там тисячі коробок з творами, картини, багато чого. У нас є рукописи та документи 14 століття, 16, 18… Сковорода, Франко, Котляревський і багато іншого. У самому інституті – тільки проміжне сховище, для найновішого. Наприклад, кілька тижнів тому свою колекцію привіз Дмитро Павличко. Процес наповнення архіву повинен тривати постійно. Сьогоднішнє покоління, можливо, не матиме такої проблеми: листування на папері померло. Древні говорили, що чого не було на папері, того не було в історії. Я за те, щоб була і паперова, і електронна версії.
Я не довіряю електронній повністю, бо один геній це придумав, а другий придумає, як це знищити.
Рукописи Сковороди знаходяться у кращому стані, ніж Василя Стуса. Умови зберігання (особливо рукописів часів війни), якість паперу, чорнил – є багато факторів. Рукописні та друковані видання мають зберігатися у різних місцях – борошняні клеї перших приваблюють шкідників. Обов’язково має бути дезінфекаційна камера. Далі – обробка: знепилення, обезкислення, закріплення тексту.
Ми маємо неймовірно багату національну культуру. Хоча ми маємо тенденцію до збільшення кількості молодих дослідників, широкі маси в основному мало знають про наші національні скарби.
Але людям цікава українська культура. Раніше на Першому національному радіоканалі була програма “Скарби літературних архівів”, було видано книгу. Тепер у мене є щосуботня програма “Таємниці архівних манускриптів”. Люди впізнавали мене, дякували. Навіть з Чикаго дзвонили.
Університетська наука – не те саме, що й академічна. Нинішня влада хоче ліквідувати Національну академію наук, щоб наукою займалися університети, як в інших країнах. Але в якому університеті в Україні є, наприклад, нуклеарні лабораторії? Який університет України буде займатися проблемою електрозварювання у космосі? Чи під водою? Я за те, що університетська наука ніколи не зможе замінити академічну. Можливе поєднання, але скоріше у гуманітарній сфері. Викладачі більше зайняті навчальним процесом, їм не до науки.
Це проблема, пов’язана не з наукою, а з поспішністю нашої сучасної влади. Вона не хоче розуміти, що майбутнє без науки неможливе.
У перші роки незалежності міжнародна співпраця була активніша, ніж зараз. Не через відсутність інтересу з боку інших країн (українців, які там проживають) – це ми не можемо так розвивати ці контакти, як хотілося б. У 1992 році я їздив до Америки, щоб зрушити з місця питання повернення спадщини Володимира Винниченка в Україну. Вона зберігається там як власність Української академії Наук у Колумбійському університеті і мала була бути передана до України, як тільки вона стане незалежною. Президент Колумбійського університету поставив вимогу, що спочатку треба виготовити електронну версію. Тоді це коштувало приблизно 40 тисяч доларів, зараз рази у три дорожче. Україна такі видатки покрити не може. Щоб у минулому році перевезти із Канади архів Олега Ольжича, довелось усе вирішувати без жодної копійки із державного бюджету.
У 2006 році ми повернули деякі твори Шевченка, для цього я добув грант Фонду Послів США. Коли прийшли гроші, мені одразу “приставили ножа” у нашій президії – “що за позапланове надходження коштів?”. Я був змушений вирішувати це чисто по-українськи – повернути гроші у посольство і пропустити їх не через Інститут, а через видавництво, яке фінансувало видання каталогів. І от як можна було пояснити американцям, чому я прошу, щоб вони відкликали свої гроші? КРУ, контрольно-ревізійне управління, гірше смерча. Але нікому немає діла, що ми порушуємо температурно-вологісний режим там, де зберігаються пергаменти 14 століття чи рукописи Шевченка.
Років 20 тому ми з дирекцією інституту були ініціаторами створення Шевченківського дому – там були б не тільки унікальні архівні, бібліотечні сховища. Ці плани так і залишилися на папері. Якщо при радянській владі ми могли видати 50 томів Івана Франка, зараз ми мали б видати 100. У нас є база, науковий потенціал, ми можемо творити. Я не хвалю Союз, але те, що було створене висококваліфікованими вченими, не треба відкидати. Його треба розширювати та продовжувати. Тільки тоді бути прогресу. Я років 10 тому загорівся ідеєю видати зібрання творів Винниченка у 25 томах. Ми з колегами вже підготували усе до друку, але за ці роки вдалось видати тільки окремі томи. Держава робить що завгодно, але за роки незалежності не збудовано жодного музею. Це прикро говорити людині, яка жила надією, що варто позбутися радянської влади – і ми будемо творити, збирати, зберігати.
Очевидно, це справа не одного покоління, але ми володіємо найнезахищенішою літературною спадщиною. А поновити при втраті її неможливо.
Сьогодні, коли створено інститут Української книги, я не бачу української класики, хоч наші магазини і заповнені літературою. Я не бачу можливостей до реалізації моїх особистих напрацювань. Чи є перспективи? Перспективи… Є – для вас.
Авторка: Ангеліна Сардарян
Фото: Валерія Мезенцева
